Вже тільки снишся… Згадую ім'я —
відлунюється холодом світання.
Ліхтарні біля скверика стоять
зіщулені, як знаки запитання.
Щеня стрибає. Заспаний двірник
змітає з площі листя безпритульне.
І я молюся тихо: “Озирнись!” —
ховаючись за квітами настурцій.
Коли усе це, пам'яте, було?
і чи було? А чи наснилось тільки?
Від подиху туманилося скло.
Просвічувалось поглядом, тремтіло.
Здавалося — не витримає світ,
на скалочки потрощиться від болю!..
Настурція осипалася. Цвіт
скороминущий, як і ми з тобою.
Скороминущий, доле… До вікна
тулюся паленіючим обличчям.
Твоє ім'я далеке, як луна:
вже навіть не пригадується — сниться.