Загнiвався на тебе дуже я.
Ненавистю палає моє око.
Слова мої кусливi, мов змiя,
Тебе ранять безжалiсно, жорстоко.

Скував серця химерний дивний гнiв,
Що йде до нас iз духа лябiринту;
А холод той, що вiє з моїх слiв,
Зв’ялив тебе, як гiлку гiяцинту.

Пiд кригою я скрив палкi вогнi,
Пiд гнiту тiнь – сховав душi горiння.
Навiщо? Так, забаглося менi
Завдать тобi хоч трiшечки терпiння.

Ти так терпиш вiд цих погроз моїх.
Нехай. Чомусь прийшла менi охота
Пiзнати, як солодкий влади грiх,
Тож граю роль гнiвливого деспота.

Бо є в тiм розкiш i якась краса,
Як по твоїм лицi, iз болю помарнiлiм,
Пливе сльоза, мов ранiшня роса
По пелюстку троянди нерозцвiлiм.

Так солодко вiдчути мiць свою,
Кривавити нiжнi серця дiвочi
I смутком душу наливать твою,
Щоб плакали погiднi синi очi.

Не вiр в мiй гнiв, його ти злегковаж:
Молитву я скриваю у прокльонi.
Хоч я кляну тебе, то я твiй паж,
Що i життям готов платити Доннi.