Ворожиш на каві…
А що наворожиш на крові,
коли від покори і втоми
вона — дистилят!
Коли незворушною тінню
підводиться совість
і шлях заступає
туди, де могили,— назад.
Туди, де кістки безіменні
і землі нічийні,
туди, де на обрії
кришиться вічна межа…
Ворожиш на каві
і пестиш сумними очима
голівку дитини,
котра тобі ще не чужа.
Старий учитель. Все обличчя в шрамах. Худий і безпорадний до жалю. У нього був потертий жовтий ранець, і старомодний сірий капелюх…
Читати далі »
Ковток повітря. Ще один ковток. Звичайний. Звичний. Може, не останній. Земля зробила ще один виток навкруг осі, біля космічних станцій…
Читати далі »
Дощ іде. Субота. Суєта. Поїзд зупиняється у Галичі. У житті з'являються прогалини, і німує слово на устах…
Читати далі »
Містерія… Це таїнство життя? Чи тільки реквізити балаганні, для зручності загорнуті у стяг високого і чистого кохання…
Читати далі »
Я так люблю твої листи — і сумовиті, і лукаві. Ні в одержимості, ні в славі не відчуваю повноти…
Читати далі »