Мойсей Фішбейн

Ти падеш на її лице

Це остання весна, що живить тебе своїм духом, —
туга в звивинах її мозку,
ця весна не прощає.
На її лице ти падеш, вона зводиться,
жовтизною вкриває руки твої — не своєю,
йде і в’яне, всі поля обертає на море.
Одне тільки дерево зостається, мов спомин, —
вирване, в його серці багато минулого,
що було тобі не до серця, його смак — гірка сіль.

Увага:

Якщо Ви помітили будь-яку помилку або недоречність, виділіть необхідний текст і натисніть тут, щоб сповістити нам про це.