1.

В’язень в коханні, в солодкім стражданні,
муки мої, як вино, втіходайні.
Змішана пам’ять з духом весняним
радість приносить та й несказанну!
Світло блаженності, щедро розлите,
п’є моє серце, п’є і несите.
Сяє твій образ в дзеркалі слова —
не перейди, вільна любове!
Літепла хвилі лебеді котять,
крила розсовують нові широти,
тчеться вітрило нам на плавбу —
світла любове, вічно пребудь!
Ось мої губи, словом розняті,
полум’ям, вуглем їх запечатай!
Чисте чоло, щоб його таврувать —
швидше знакуй, поки гостра печать!

2.

Розплющусь, змию з роговиці,
у стелю очі утоплю —
та ти спливеш, як звук з криниці,
і додаси ізнов жалю.
Із тріщин часу, з щілин тиші
просочиться вологий сміх,
поверхню дзеркала сколише,
погорбить прямизну доріг,
аби спіткнувся, заблукав щоб,
уткнувся спогадом в куток,
щоб житло стало, наче хаща,
де не ступнути ні на крок.
Щоб, руки зранивши до крові
об гострий світ, немов сліпець,
прийняв покуту з рук любові,
своєї долі рішенець:
жить спогадом, що витікає,
наче із пригорщів пісок,
кругліть і тверднути на камінь,
де безліч визріло думок.

3.

За пеленою, за туманом,
за порошиною вогню
невідворотно голос тане —
летить відлуння олов’яне,
летить, летить
назустріч дню.
А за відлунком
нитка біла
крізь повсть
сотається слідком,
щоб позначити твоє тіло
хрещатим синім холодком.
Бо пам’ять жде давно відплати:
сплати, сплати коханню борг,
розлий по келихах щербатих
і гіркоту, і біль на двох.
Ставай на танучу крижину,
пливи за течією вниз,
слух затужавів, наче глина,
поплюскла голосу зернина,
не крикнеш: — Часе, зупинись! —
Так непомітно і сирітно
потрапиш в море крижане,
і світла радість тоголітня
не дожене, не дожене.
І, роззирнувшися, помітиш,
що ти один на шибці дня,
що твого танучого літа
не перейнять, не перейнять…