Стоять твої світи,

говорять між собою.

Дорога полягла —

ідеш на голоси.

За обрій самоти,

за небо над юрбою

Вдивляйся, чоловіче, і кайся.

І проси

Не того, що дають,

аби тебе продати,

Не того, що болить,

що відчай приклика.

Або іди у сни, і поспитай, де мати,
Або танцюй і далі

в безодні гопака.

А стільки за літа

понабігало втоми,

Що як не мжичка сіє,

то вітер і сльота.

Слова втрачають зміст.

Вони вже невагомі.

І тіло як не пнеться —

душа не відліта.

То як воно тобі —

коли в самому пекло,

Де все твоє добро скипає,

як смола?

Не спокою проси —

аби хоч ледь затерпло,

Щоб вирви

й попелища завія замела.

Твоїх шалених днів

обвуглені знамена,

Твоїх урочих днів

клейноди й хоругви…

Але приходять сни

і дивляться на мене,

А я стою і плачу з дурної голови.

1999