— Ірпінь, синичко? —

Так. І сум, і ліс,

І небо, і дорога — все те саме.
Ті ж електрички розітнуть навскіс
Охриплими людськими голосами

Зимову ніч…

Згадати на порі

Свинцеву тишу, що стискала груди,
Коли ще тільки вмовкли кобзарі,
А ми вже бігли плакати між люди.

Така стара, замацана печаль!
Чого болиш, як сповідати мусиш?
Навчи терпіння, тільки не навчай
Отак знічев’я вивертати душу!

— Ірпінь, синичко? —

Так, святий Ірпінь,

Де просто в небо йшли собі музики,
Де ми, такі ж уперті й несліпі,
Прощалися і знали, що навіки.