Саркофаг єгипетської жриці,
персні і браслети — проминання
в амфорі, надщербленій віками,
зернятко зчорніле і сухе…
Скільки нам лишилося любити,
пане мій, володарю останній,
у нейтронно-атомному віці,
серед штампів, швидкостей і схем?
Скільки нам лишилося втішатись?..
Квапишся, в тролейбусі зникаєш,
в тлумі розчиняєшся — безликість
не тебе одного проковтне…
Скільки нам лишилося блакиті?
Поки ми над світом пролітаєм,
пане мій, володарю останній,
захисти крилом своїм мене.


Старий учитель. Все обличчя в шрамах. Худий і безпорадний до жалю. У нього був потертий жовтий ранець, і старомодний сірий капелюх…
Читати далі »
Ковток повітря. Ще один ковток. Звичайний. Звичний. Може, не останній. Земля зробила ще один виток навкруг осі, біля космічних станцій…
Читати далі »
Дощ іде. Субота. Суєта. Поїзд зупиняється у Галичі. У житті з'являються прогалини, і німує слово на устах…
Читати далі »
Містерія… Це таїнство життя? Чи тільки реквізити балаганні, для зручності загорнуті у стяг високого і чистого кохання…
Читати далі »
Я так люблю твої листи — і сумовиті, і лукаві. Ні в одержимості, ні в славі не відчуваю повноти…
Читати далі »