Примкнути повіки, важкі від безсоння і втоми.
Забути про погляд, що душу тобі обпікав.
Нікому не скаржитись. В цілому світі — нікому.
Хоч дім твій порожній і ноша твоя нелегка.
Ніхто не розділить з тобою ні волі, ні віри.
Лиш хліб твій поділять і кинуть зацькованим псам.
І будуть писатись тобі неприкаяні вірші —
потрібні хіба що метеликам і небесам.
Сніги забіліють і знову ударять морози,
і знову до ранку під стукіт вагонних коліс
ми будем прощатись, насилу тамуючи сльози,
уже посивілі від тих затамованих сліз.
Наструняться нерви і знову сплетуться у вузол,
просмоляться болем… Хіба розрубати мечем?
Сніги забіліють. Простеляться білим обрусом.
І чорною кров'ю дорога по них потече.