Не маю жалю до весни,
що знов настала.
Не обвинувачую її в тому,
що виконує свої обов’язки,
як щороку.

Розумію, що смуток мій
не зупинить зелені.
Стебло, як завагається,
то хіба лиш на вітрі.

Не завдає мені болю,
що вільхи над водою
знову можуть шуміти.

Приймаю до відома,
що — так, якби ти ще жив —
берег озера
такий же гарний, як був.

Не маю урази
до краєвиду за вид
на сонцем залиту затоку.

Умію навіть собі уявити,
що якісь не ми
сидять в цю хвилину
на поваленому пні берези.

Шаную їх право
на шепіт, і сміх,
і щасливе мовчання.

Я певна навіть,
що їх в’яже любов,
і що він держить її
в живих обіймах.

Шелестить в шуварах
щось нове, птиче,
бажаю їм щиро,
щоб почули.

Не вимагаю змін
від прибережних хвиль,
швидких або лінивих,
та мені не підвладних.

Нічого не вимагаю
від долини під лісом,
що раз смарагдова,
раз шафірова,
раз чорна.

На одне не погоджуюсь:
на свій поворот.
Привілей присутності —
резиґную із нього.

Пережила я тебе
на те тільки,
щоб думати здалеку.