Позбулась радості земля,
Яку ти називав своєю.
Лежать поганьблені поля,
Мов кинуті шаблі й киреї,

Бо — на списи.

Бо може й так

Повинно статися з рабами,
Як ти хохол, а не козак,
Як ріс ти разом з бур’янами,

З худобою — то хто ти є
В гною, в безодні, у болоті?
Знов непоганьблене твоє
Висить з макітрами на плоті, —

Хай розбирають жебраки
Майно покійного…

А люди

Ідуть, немов на буряки,
Дорогою Страшного суду.

…Не проборгуй, коли біда,
Не зрадь себе, не зрадь святині,
Бо стане згірклою вода,
Якою напуваєш сина,

Бо не здолає каяття
Отої прірви за тобою,
Яку ти називав життям,
А кинув шаблю ще до бою.