Перестраховуємось… Перестраховуємо
власне життя, як набуток копійчаний.
Що нам до правди і що нам до вічності?
От аби шлунок ситніше наповнений,
от аби місце під сонцем надійніше,
от аби шелест в кишені — не дзенькання.
Тихо ступаєм стежками вузенькими,
землю нічийну поволеньки топчемо,
думку нічийну шліфуємо, точимо,
волю нічийну сповняємо віддано…
Що до нас — світові?
Наше кубельце надійно змонтоване,
не засекречене, не заґратоване,
скраю воно від заметів і вибухів…
От аби викрутивсь, от аби вибрехавсь,
от аби днину до днини доточено…
Де червоточина?!
Яблуком райським лиш дурень обідає.
Дурень останній доводить до відома:
“Онде крокують — озброєні ницістю!”
Дурень зітхає і пальчиком тицяє,
сам себе мучить, доводить до розпачу…
Ми ж помаленьку виходимо в “обчество”,
в люди виходимо, діток виводимо,
не вирізняємось словом і подихом,
снами, думками, обличчями, спинами…
Ми — протоплазма в'язка між клітинами.
Ми — невгамовна інерція творення.
Ми — шумовиння на хвилях історії.