Небіжко Гафіє,
були ви файні, дрібонькі, запопадливі:
— А покуштуй-но яблучко, Нісенько.
Дитино моя найдорожча…
Чисто Петро… Викапаний…

— А чого, бабцю, викопаний?
Таж в землі тато, на цвинтарі…

Небіжко Гафіє,
ви собі очі виплакали,
ви собі серце збавили
отою гризотою:
— Не женись, Петре, з вчителькою.
Не женись, сину, з бідачкою.
У тебе хати з садибами,
а в неї — одна валізочка —

Бабуню моя, небіжечко,
вже і хати минулися,
вже і садиби минулися,
лише купка землі на старому цвинтарі,
де всі ваші гризоти змістилися,
ще й донині болить мені,
ще й донині пече мені,
як оте кострубате дерево,
що усохло без вас, струхлявіло,
та ще й досі, як уздрить мене,
тягнеться вітами:
— А покуштуй-но яблучко, Нісенько.