Не скресає життя, а пороги ростуть під водою
І підважує кригу студене плече течії.
Ще маленька земля

від розмов

не розпукла надвоє,

Ще ми скуті в одне,

ще усі береги — нічиї.

Ще сама гіркота одягає сорочку святкову,
Ще летять наді мною сніги із її рукава,
Ще роздмухана пісня себе забуває по слову —
І ніщо вже не гоїть, ніщо не минає — трива.

Чуєш, —

навіть душа відлітає у вирій помалу

І торішня трава нахиляє списи молоді.
Ось і ми, побратиме, свої голоси проспівали.
Затягається льодом останній душник на воді.

Забуваються сни, у шухляду збуваються вірші,
Непомітно — крізь пальці — збігають і дні, і літа.
Не кривдуй ні на кого,

як серце холоне від тиші

І обірвана мова до крові спікає вуста…