Нас п'ятеро —
апостолів знань,
випускників коломийської школи.

Сидимо за святковим столом,
заставленим винами
і комісійними ковбасами.

Сповідаємось,
намагаючись перекричати оркестр
і одне одного.

“Задля чого я жив?” —
хитає сивою головою директор.
“Як викладати історію,
коли весь світ — шкереберть?”

Шкереберть!

Ми виходимо на середину зали,
зціплюємо руки за спинами
і замикаємо коло.

Шкереберть!

Нас жене коломийка
затято і владно
від столу.

Шкереберть!

Тобі дихати важко, Василю.
Тобі досі ще сниться
Чорнобиль…

Шкереберть!

Не шукай, Любомире, любові,
Усе продається. Немає
ні блакитних троянд,
ні надій твоїх давніх…

Богдане,
ти все глибше
вганяєш у землю свій заступ,
та тільки череп'я і глину,
череп'я і глину борониш…

Ти зрікаєшся мови, Мироне.
І в крові твоїх внуків
вона не озветься ніколи…

Шкереберть —
коломийкове коло!