Мовчи… мовчи…

Хіба у слові — сенс?

Хіба ти маєш щось, окрім роботи,
окрім забутих маминих пісень
і спраги невтолимої польоту?
Хіба ти маєш щось, окрім душі,
окрім дороги, гострої, як лезо?..
Черствий окраєць долі покришивсь,
пожбурений зі злості під колеса.
А ти мовчиш. І думаєш про світ.
Про те, що не лишається нікого,
кому потрібен був би заповіт:
молитися до слова, як до Бога.
Мовчи… мовчи…

Хіба бракує слів,

щоб спам'ятати душі без'язикі?
Не возвеличиш того, хто змалів
і в рабство перепродався навіки.
Не возвеличиш… Холодом війне.
Погаснуть ледь запаленими свічі.
“Хоч не забудь, а згадуй ти мене”,—
благальне відлунає з потойбіччя.