Метелики мої, занеслося на осінь,
І картопляний дим над річкою сіда,
І, мабуть, дід Василь отави не докосить,
І сонях при вікні бджоли не догойда.

Чорніє кропива, і мальви почорніли,
Охрипле вороння обтрушує ліси,
І стежка не веде у сиві небосхили,
З яких тобі колись почулись голоси.

Не порожньо, не сам, не зорі над водою,
А просто хтось, як ти, вечеряти сіда,
І ділить хліб святий навпіл із лободою,
І ділиться з ним хлібом пречиста лобода.

Ошукані, бо злі, шляхетні, бо голодні,
Дурні, бо незалежні, блаженніші за всіх,
Метелики мої, то кара не Господня,
І туга не вдовина, і кара не за гріх.