Леве, сину Данилів, зникай потаємно, борше.
Сходи круті — у мороці не піднімай голови.
Там, в монастирській келії, від яду вмирає Войшелк.
Володар землі Литовської. Князь усієї Литви.

І що йому в тім'я стрілило? Бач, закортіло спокою.
Бач, закортіло вічності… Постригтися у ченці?!
Таж світ не смиренням міряють — чіткими, твердими кроками.
І затискають впевнено в кулаці.

“Блаженний, хто пробу витерпить”, — записано се у Якова.
“Блаженний покірний, лагідний, не заздрісний на чуже…”
Гріхів побоявся? Каявся?.. Тепер вже йому однаково
куди його буде запхано — до блудників чи до жертв.

Тепер він лежить впокорений, Литву заповівши братові.
Не зможе він їй зарадити — нездара отой Шварно!.. *
Торкався до мого келиха. Вино хвалив виноградове.
Тепер непробудно спатиме. Тепер йому все одно.

А я опускаюсь сходами. А я загортаюсь в мантію.
По страстній неділі братія в молитвах поклони б'є.
А я позіхаю стомлено: нічого з цього не матиму.
Убив — бо позаздрив братові. Убив — бо такий я є.