НА СВІТАННЮ
Із води із океана
там вона далеко вийшла.
І такеє в неї видно -
одірватися не можу.

Підняла вона коліно -
щоб на камінь стати вище.
І такеє в неї видно -
одірватися не можу.

Мов у пісні, Калевалі,
вітер в лоно їй повіяв,
зарожевив знизу перса,
почорнив оте, що видно.

І лягла вона розкрито,
головою десь за море.
В небо промені - коліна
божевільно ще дівочі.

І настала ніби тиша,
ніби злотне плюскотіння.
Зараз, зараз я побачу,
як рождатиметься сонце.

ПЛЯЖ
М.Рильському

З гори вона збігла і гола лягла, -
не знає, не знає, не знає чому -
жагуче коліна сумні розняла
і сонце приймає, як мужа.

Такі хвилеводи, така ряботінь, -
здається, здається, здається, от-от! -
тінь - та й немає, самії сліди:
риба дугою-стрілою з води...

Невже це було колись: банда... пожар...
Її гвалтували і кинули в жар...
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.

О як вона вирвалась, кинулась в бір, -
і бігла, і бігла, і бігла, - о жах! -
Куди не погляне - оскалений звір,
і небо у чорних кривавих слідах...

Був мертвий і дикий і проклятий час,
як десь вона впала вночі у траву.
Тепер вже не знаю ні націй ні рас:
свободу людей своїм богом зову!

І буду боротись, і буду іти
в новії нерабські незнані світи.
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.

Та море хвилює, та море будує:
в нім стільки проклятих отих надбудов. -
Любов моя чиста, любов незгасна,
невчасна, сучасна, прекрасна любов!