Єдиний друже, хто ми є
У цьому світі невеселім,
Де вічний голос в кручі б’є
І небо падає на скелі,
Де є ще трошечки Дніпра,
Де гаківниці гомоніли,
Де й досі більма протира
Кобзарська доля край могили?
Чи й нам не плакалось, бува,
На палених журбою перах,
Коли непрохані слова
Наймитували на паперах?
Чи ми незрячі і глухі,
Що й поніміємо з тобою,
Чи почужіли ті шляхи,
Де кряче крук над головою?
Нехай!

Ще голосу стає,

Ще наша зірка не тьмяніє,
Ще ми — в дорозі,

поки є

Дніпро, і пісня, і надія…