Є стан душі,

коли ніщо не миле,

коли твоє сумління ні до чого
і всі найкращі наміри даремні,
коли ти бачиш мур перед собою
і знаєш, що його не подолати,
не підірвати жодним динамітом,
не розтрощити пострілом гарматним,
не підкопати заступом залізним,
коли цей мур стримить перед тобою,
а ти не зрушиш, бо крізь нього очі
і вуха проростають, і вериги
снуються за камінною стіною,
а натовп, заворожений законом,
вигукуючи шлягери і гасла,
крокує переможною ходою…

Ну що тобі лишається?

Топити

своє безсилля у вогні хмільному?
Перечекати в затишку до літа?
В личинку перекинутись — личину,
подобу власну скинути, щоб згодом
легкі й прозорі викохати крильця
і, спурхуючи з дерева на квітку,
поринути у вічну безтурботність?

Ну що тобі лишається?

В повітрі,

відштовхнута пружною тятивою,
бринить стріла,

або, точніше, шпилька…

В колекції комах і лускокрилих
ти будеш незрівнянним,

Махаоне.