Якби не легенда, ким би ти стала, Дзвінко?
А так — і любаска, і сука, і віри тобі нема.
Роздута стара трагедія, зіграна у загумінку.
В ролі Марії — жінка з близною від клейма.

Спадає куртина. Оплески. Квіти несуть Олексі.
Блищать сувенірні бартки у випещених руках.
Вистава — цитую критиків: реалістично-бурлескна.
Гра провідних акторів: прониклива і тонка.

Співають думу про Довбуша. Несуть його на топорах.
Зітхають юні студенточки, очі труть крадькома.
Василь Баюрак вертається. В пістоль набиває порох.
І сцену з людьми і горами ковтає навік пітьма.

Фініта! Рум'яна витерті. Крисані на купу скидані.
Біліє сорочка Дзвінчина — космацький на ній узір.
І лине тужна мелодія над зворами, над бескидами.
А з нею — душа Маріїна. Білесенька, як папір.