Тонка, як волосінь, співка осіння барва
і обриси плавкі розкрилених пташин;
і літо залиша на виногронах карби,
проміння запада до самих серцевин.
І рукавчаста тінь стоїть на перехресті —
хто відцуравсь її при перших холодах?
Чому, чому мені ліг, наче знак на честі,
до тебе дальній шлях?
До бубки потовчу весь виноград в давилі,
а стомлена стопа вшанує тихий ґрунт,
і струни продзвенять, що чують міць і силу,
коли їх п’ять шулік ярливих люто рвуть.
Плиткий найперший хміль і радість полохлива,
і нетля тче крилом шовки на каганці,
і вибіга сльоза, засвічена, щаслива,
щоб висвітлити вкрай весь подив на лиці.
Спалахнута, мов гнів, в своїх прозорих смутках,
ти будеш боронить дзвінкий струмок вина,
та не помітиш ти, що він на твоїх пучках
навився самохіть, як зірвана струна.