І в тебе — кола під очима.
І ти, зрікаючись вогню,
підтятий думами нічними,
зітхнеш: “Нікого не виню”.
Так близько, стомлений і кволий,
сидиш на відстані руки
і грієш чаєм охололим
свої долоні шкарубкі.
А я ховаюся за жарти,
вдаю здивовану, черству.
Прощаюсь холодно: “До завтра!”
Та чи до завтра доживу —
непризвичаєна до пустки,
до забаганок і до втіх?..
Життя, розколоте на друзки,
візьме і вислизне з-під ніг!
І не докличуся нікого —
сама, вмурована у ніч,
у центрі замкнутого кола,
на перехресті протиріч.