Моїй вічно молодій Бабуні,
Михайлині Чайковській, в її 75-тиліття.

На фотокарточці далекий світ:
під капелюхом віденської моди
ховає ґрацію своєї вроди
дівчатко, що йому п’ятнадцять літ.

Воно не знає ще доріг життя,
що виписані в паспорті у долі:
екстаз кохання, іспитів недолі,
ні болю, що не має забуття.

Та вже горить в очах élan vital,
наснага для далекого маршруту,
лік на апатію — життя отруту,
що роз’їдає, як іржа метал.

Це — щедрого буття простий секрет,
це — паливо нестримного горіння,
що над кордони, понад покоління
людського серця розіпне намет.

Щодень вестиме чарівний рушій
у свіжість досвіду, у свіжість думки,
і вічну молодість віддасть в дарунку
за благородну повноту душі.

Їсть фотокартку ненаситний час,
присипав попіл звалища імперій —
— в живих очах, не тільки на папері,
élan vital і досі не погас.

Закон життя — безперебійний рух:
вся радість в будуванні, не в споруді.
Свою любов, свій труд віддавши людям,
плекаєш власний вічно юний дух.