А що на ній пропечатано,
Записано що на хустині?
А які на ній береги були –
Тернові чи буйно-сині?
А може, була прачорна,
Вогенними маками палена,
Шовковиста, відзігорна,
Торочкою сліз ужалена?!
А як вона запиналась,
Марія, хустиною тою?
Тримай-но люстерко, історіє,
А я задивлюсь, постою,
Рівненько тримай, не оглядайся,–
Нема ні попереду, ні позаду
Артисток таких тернооких
І мені і тобі на досаду!
Як грала Марія Олену
В «Глитаєві, або ж Павукові»,
Божевільну хустину зривала –
Так руки не рвуть у закові,
Як вона її люто кидала,
Проливши коси безголов'я
На дивне своє білогруддя,
На дике своє чорнобров'я!
Шпурляє жіноцтво так долу
Свою стужавілу розпуку,
Притоптує з притиском-витиском
Свою наболілу муку,
А потім хустину руками
На два кінці світу розводить –
Терновим отим чорнокриллям
Із безуму в безум заводить!
- А Толстон сидів у театрі,–
Згадає Марія по тему,–
І нещасна моя хустина
Сподобалась страх Толстому.
Він очі підняв на мене,
Як дві великодні свічки,–
Нищівні свої, пронизливі,
Учеписті чоловічки.
– Біжи,– він казав до сина,–
І моли ради всього святого,
Попроси ту сльозу-хустину,
Скажи, мовляв, для Толстого...–
І вже та сльоза-хустина
Лягла на коліна Толстого,
І він окропив її слізьми
Ради всього на світі святого.
А згодом Марія світилась
У святая святих – кабінеті,
Він лаяв цензурні викреслення
Про себе в паризькій газеті,
Дивився так буйнобородо
Іронічним, могутнім левом:
– А Чехов вас тільки й кличе:
«Хохлацька моя королево!»
Та з ним я в одному не згоден –
Не йдіть до Александрінки.
Платня там, ще й привілеї:
Премного всілякої пінки,
Та ваше правдиве покликання –
Ця мокра від сліз хустина.
Доля народу вашого –
Ось стежка до правди єдина!
Я знаю, вам прагнеться простору,
Кортить європейської слави.–
Ходив він під ста томами,
В опорках, як біс, лукавий.
Чув я, що сивий Стасов
Перед вами упав на коліна.
Геніальна ви справді жінка,
Бо у вас таємнича хустина...
Так жартував він і тішився,
Аж просто гасав по кімнаті.
Світилась Марія... і грілась
На цьому шаленому святі,
А граф, як дитина, з хустиною
Не знав, де її притулити,
Чи подив вузлом зав'язати,
Чи в душу навіки пролити.
Дивилась Марія зачаєно,
Бо ж був він як правди подув
Розкутий і геть простористий,
Нещадний і, їй на подив,
Закладав все під шнур толстовки,
Наче з якоїсь принуки,
Свої вузлуваті і вироблені,
Ну зовсім селянські руки...
Так що ж на ній пропечатано,
Записано що на хустині?
А які на ній береги були –
Тернові чи буйносині?
А може, була прачорна,
Вогенними маками палена,
Шовковиста, відзігорна,
Торочкою сліз ужалена?!
Та світить мені та хустина
Звідтіль, з кабінету Толстого.
Тож як мені присвітити
Ще словом до світла отого?
Навіки вона засвітилась,
Та зустріч прекрасна і світла!
Беріть, кому треба світла!
Призволяйтеся, прошу, до світла!


Ще вчора джміль гудів – сьогодні вже нема, Застиг від холоду, ледь лапками він меле, Крилята задубілі не здійма І тихо й тоскно дивиться на мене…
Читати далі »
Запитав мене син, запитав мене син-білочубчик, Запитав мене, аж зітхнув, запитав: «Трава – що воно таке?» – запитав мене син. І приніс мені з лугу – штанці взеленив…
Читати далі »
На сто колін перед стома богами Я падаю: прийди мені, прийди. Звучать лихі немилосердні гами, Несуть журу холодні поїзди…
Читати далі »
Дерева мене чекають, І падає листя на стежку, І падають зорі в долоні, І падає сон у траву…
Читати далі »
Весною я Вас бачив. Бриз морський Вам чуба колошматив й серце ревне, І майстер корабля, немов Сашко який, Вам нахвалявся точеним форштевнем…
Читати далі »