І сором тут, і сором тим —
Вставать з чужої домовини.
На суд твій праведний прийти,
В залізах руки принести,
І перед всіми у кайданах
Стать козакові…

Тарас Шевченко

Мовчиться, брате.

Стогне кров,

Чужіє мова на чужині,
Голосить серце…

І немов

По сивій-сивій волосині
Йдемо у безвість…

І дими,

І владний голос за димами
Летять наосліп із пітьми,
І попіл сіється…

І брама

Печорського монастиря,
І небо, що смердить золою
З часів Батия,

і зоря,

І шлях, просякнутий смолою,
Усе хитнулось.

Судний час,

Важка заграва понад світом!
Встає з Чернечої Тарас,
Питає нас, чиї ми діти,
Питає вдруге…

Із пітьми

Від Колими до України
І кров, і сльози, і дими
Встають з чужої домовини.
І гіркне збайдужіла кров,
І, полохливі та незрячі,
Якого Бога кличем знов
На наші голови ледачі,
Яких месій?

І час зійде,

І знов помолимося миром
На те опудало святе,
Забальзамоване з мундиром;
Помолимось, одведемо
Лукаві безсоромні очі
І знову душу продамо!
А, може, ні?

То як захоче

Новий тиран…

Ну що ж, іди,

Моя Вітчизно полинова,
На голос мертвої води
І остюки чужого слова,
На болота і на терни,
На п’яну падь і пересуди…
Іди —

страшніше чужини,

Ніж вдома, вже ніде не буде.
Іди ж!

На велелюдному базарі

І продають, і плачуть до зорі.
Народе мій, сліпий кобзарю,
Куди тебе ведуть поводирі?
Іди в оте, святе і незабутнє,
На всі віки обіцяне життя,
І не питай, відколи у майбутнє
Тебе ведуть по лезу небуття,
Забудь про те, як гірко, по-сирітськи,
На попелищі світових заграв,
Приречений, ошуканий до нитки,
Своєю кров’ю голод запивав.
Нема тобі ні долі, ні родини.
У цьому світі кожному — своє.
І кобзарю причинна Україна
Не хліб і сіль, а попіл подає.
Новий месія накидає оком
На зганьблені долини і поля,
Де кам’яніє за колючим дротом
Від нас навіки звільнена земля.
…Вертаємось.

Ні розпачу, ні болю,

Ні хати, ні могили в бур’яні,
А тільки небо, що ховало волю,
Коли ми пухли на своїй стерні.
Вертаємось, засіявши півсвіту
Схололими сльозами і кістьми…
Ми біженці, що не лишають сліду.
Покотиполе. Слід під чобітьми.
Мовчиться, брате…

Стомлено тече

Холодний дим по річищу сухому,
І терпне, і кривавиться плече
Від стертої шлеї чужого дому,
Який любили…

Чуєш, знову вир,

Кривавий вир під нашими ногами,
Де мовчки озирається ясир
На землю, що зникає за горбами,
І йде покірно, байдуже…

Куди?

В димах, що піднімаються повільно,
Порожній храм стоїть серед орди
Простоволосий, босий, божевільний.
Будь проклята Вітчизна,

де сини,

На вірність присягаючи тирану,
Ведуть на мідний поклик давнини
По чорному сліпому ятагану
Самотню матір…

1994