До неба я очі підвів,
зірчину-мачину набачив;
промінчик, як волос, дзвенів,
і звук лоскотався гарячий.
Вечірня печаль ув очах
мінилась, мов небо, рожево.
І простір розлого звучав
над снігом, над полем сталевим.
— Земличенько, земленько, зем…
струмуєш у голосі, слові,
кропились небесним вогнем
розломи твої кольорові…
Викрешує іскру рискаль
з морозу, з холодної брили, —
ховаю, ховаю печаль
у душу, під крила, під крила.
Занурююсь подихом вглиб,
очима в’яжуся до зірки.
Не гасни, не зменшуйсь… коли б
світлиночка та не прогіркла.
Бо тільки надія трима
і руха в життєвому полі…
Немає світлинки — нема
і просвітку в долі…
Гори, моя зірко, гори,
пронозь волосиною світла
всі чорні мої кольори,
пронизуй і час аж до літа.
Не рвися, не рвися, не рвись,
моя золота павутино,
підноситься погляд увись
до тебе, зірчино, кровино…