Тлумом тиснеться дощ у ворота,
і від тиску паркан аж гуде,
облітає, сплива позолота,
іржавіє облуплений день…
Обплітаючи раму руками,
відлітаєш на повен свій зріст:
тягне сутінь удаль, наче камінь,
в прямолеті — незвіданий зміст.
І летить упритул за тобою
об’єм житла — повітряний куб,
він розчавить тебе пустотою
і спустошить, припавши до губ.
Та летюче вікно кружеляє,
під руками скрипить рами вісь,
утла одіж, мов тинк, облітає,
тінь іде за дощами навкіс…
Менше, менше тебе щохвилини,
шар за шаром змивається плоть,
затікають у горло краплини,
щоб всередині шклом захолоть.
Простір, всотаний променем зору,
дух ущільнює, вищить єство…
Глянуть збоку — летить щось прозоре,
перекреслене рами хрестом.