Було це в травні. Я дивилась вгору
і думала: яке високе небо,
воно вже не відпустить їх додому,
легіників — до гір і полонин.
Я думала: слова у них, як перли,
коштовні і гладесенькі на дотик…
Хіба намисто з перлів для Анниць,
для Парасок, для Василин найменших?
Хіба вони складатимуть у скрині,
як вишиванки, як гуцульські згарди,
намиста з найкоштовніших перлин?
О, я така нудна і провінційна!
Так має бути: досягають неба,
щоб згодом посягати на богів.
Але чому — вони? Вони ж — найкращі!
Найвразливіші, як скрипкові деки.
Чому ж між нами вже глибока прірва,
застелена лускою поколінь?
Чому серед валів, у місті цьому,
на пасовищах предківської слави
аукціони і пустівники?!
Мені болить — чи їм болить так само? —
безплідність опроміненого чрева
і поминальні дзвони пугарів.
Я не боюся говорити правду,
але боюся залишатись скраю,
бо протягом раптовим, поодинці,
висмикувати легше бунтарів…
Хоча, який це бунт? Це тихий стогін.
Це звичка залишатися собою
у веремії різних перемін.