З В.Короткевича

Над пущею вітер невтішно гуде,
І хмари — мов коні зловісні.
Безжалісний, чорний ворог іде.
Бувай, о бувай, Марисю.

Тут більше не можна.
На вільний крик —
Совиний регіт лунає.
І душать мову, і ріжуть язик,
І школярів розганяють.

І навіть опівдні на гонах туман.
З одчаю хоч задавися.
І сил немає, і воїв нема.
І зрадило панство, Марисю.

— Куди ж ви? Чи варто по лезу іти?
Ніч. Місяць — і той зморився.
— Ми підемо в пущу, у лози густі,
В розбійники підем, Марисю.

— Яка у вас сила? Під вітром дим?
Князь перший — і той скорився.
— Здобудем волю, віддячим їм
Чи кості складем, Марисю.

Коли ж віддамо їм поля і гаї
І кров’ю у битвах стечемо,
Тоді ми попалим святині свої,
Колиски свої посічемо!

— О муже милий, святий, золотий!
— О батьку мій, правдою знаний,
Куди ж мені йти, як загинеш ти?
— У пущу з сокирою, Яне.

— А що, як обидва? А що, як усі?
Молися чи не молися…
— Що ж, ти тоді візьмеш безмін чи ціп
І в пущу підеш, Марисю.

І місяць між хмар, мов одчаю знак,
І чорне на світі світання.
Кривавий схід…
І кінчається так
Балада про розвітання.